Освіта на Рівненщині в умовах воєнного стану: адаптація до викликів часу чи зміна парадигми?

   

Нельсон Мандела ствержував, що освіта — це найпотужніша зброя, яку можна використати, щоб змінити світ. Про те, як змінилися освітні реалії на Рівненщині, патріотизм, співпрацю із релокованим бізнесом у розмові із Директором Департаменту освіти і науки Петром Коржевським.

Як реагує освіта Рівненщини на воєнні виклики? Що вдається робити?

Освіта стала дуже великим фронтом. Після початку повномасштабної воєнної агресії ми зуміли належно чинити опір. Це організація логістики, це вчителі, які добровільно стали на захист України, це усі працівники закладів, які стояли у чергах до військових комісаріатів. Продемонстрований рівень патріотизму засвідчує, що зміна  філософії освіти на Рівненщині є.

Є глибоке розуміння ситуації, яка склалася. Ставлення, настрій, емоції – демонструють те, що діти, які перебувають під опікою наших педагогів, захищені. Вони мають можливість здобувати освіту, згодом точно прийдуть у приміщення, які будуть належним чином організовані, як освітні простори. Бо від технічного працівника до керівника закладу освітній процес збалансований. Навіть тоді, коли вирішили організувати дистанційне навчання, ми жодної секунди не сумнівалися, що воно буде якісним. Ми не говоримо про те, що відволікли дітей, ми продовжили надавати належним чином освітні послуги із можливістю запровадження нових платформ.

Кожен учитель, який звертався через екран монітора до учня казав, що хотів би бути добрішим, бути кращим, більше розуміти учнів. Це дуже хороша історія того, що ми справді сильний освітній фронт. Ми жодній людині не відмовили у тому, щоб вона працювала віддалено, незалежно від обставин, в яких вона опинилася, чи за межами нашої області чи за межами країни. Кожному учневі, який потрапив до нас, дали можливість долучитися до дистанційного навчання, чи у своїй школі, якщо така ще існує, чи у закладі освіти, який діє у нашій області.

 Можливо, найскладніше було тим, кому треба було проходити виробниче навчання чи виробничу практику, бо не було такої можливості, та і не було певності щодо безпечності тих умов, в яких можуть перебувати учні. Але ми дали можливість отримати практичні навики, аби завершити навчання навіть  достроково. Робітники зараз вкрай потрібні економіці України, яку важливо піднімати, бо надходження до бюджету, звісно, не такі, як у мирний час. Саме ця категорія дітей, працевлаштувавшись, швидше почне сплачувати податки до бюджету.

Освітній фронт дуже різноплановий.

Так. У кожного він свій. Хтось волонтерить, хтось у Збройних силах, хтось у лавах тероборони, хтось у закладі освіти, роботу якого теж треба належно організувати. Наприклад, у частині забезпечення умов для внутрішньо переміщених осіб. Їх треба супроводжувати, зустрічати, соціалізувати, демонструвати, де у місті купити їжу, знайти одяг, а, можливо, і запропонувати роботу, долучити до громадських робіт закладу, в якому вони перебувають.

Таких людей у нашій області уже майже 52 тисячі. Щодоби область приймає понад тисячу осіб. Станом на зараз маємо 5742 дитини із числа тимчасово переселених осіб. Це діти шкільного віку, які долучені до дистанційного навчання; частина – у своїх закладах освіти, ще частина – у закладах освіти нашої області.

Хочу виділити роботу вихователів у гуртожитках, які працюють із внутрішньо переміщеними людьми, дітьми. Це колосальна робота. Ми змушені набувати нових знань, бути толерантними, бути уважними один до одного. Це те, що насправді об’єднало нас усіх.

Водночас мушу сказати, що деяка категорія педагогічних працівників буде не задіяна повністю й отримуватиме 2/3 від заробітної плати за вимушений простій. І тут також має бути розуміння, тому що наявного фінансового ресурсу недостатньо. Ми маємо секвестр бюджету, зокрема зменшення освітньої субвенції на 10%. Імовірність того, що буде ще один секвестр, досить висока. Ми добре розуміємо, що якщо не будемо забезпечувати обороноздатність нашої країни, то фронт дуже швидко пересунеться і на наші території. Цього б дуже не хотілося.  Обороноздатність країни – це номер один у період воєнного часу.

Освіта та бізнес: чи є співпраця у поточних умовах? Яка вона?

Мені надзвичайно приємно, що маємо можливість підставити плече бізнесу. На Рівненщині зараз уже 17 релокованих підприємств. Нещодавно ми разом із головою адміністрації зустрічалися з представниками бізнесу. Ми їм відкриваємо двері усіх 30 навчально-практичних центрів, які діють на базі закладів професійної (професійно-технічної) освіти. Якщо їм треба виконувати певні види робіт, а обладнання не перевезли, або воно фізично знищене, або  його не можна довезти. Були озвучені конкретні запити, яку саме допомогу їм можемо організувати. Думаю, найближчим часом буде чимало успішних кейсів із релокованим бізнесом. Я мушу визнати, що ті, хто до нас приїхав, тільки оздоровлять економіку нашого краю, тому що насправді це дуже високої якості менеджери.  Приїхали люди, які мали бізнеси із експорту своєї продукції, постачали її у 50-70 країн, зокрема, виробляють обладнання для Нової української школи. Це ті люди, ідеї яких підтримала свого часу Марина Порошенко, коли починалася інклюзія. Для нас це дуже важливо, бо про інклюзію говоримо у широкому сенсі, не тільки у закладах загальної середньої освіти, але й у закладах професійної, фахової передвищої, вищої освіти.

Мусимо писати маленькі проекти, аби бути корисними цим людям. Вони надзвичайно різнопланові, дуже вписуються у нашу філософію, нестандартно мислять, у них інше розуміння освіти в Україні взагалі. Це буде хороший поштовх. Говорили, зокрема, й про приватні школи. У нас на Рівненщині, на жаль, немає конкурентних приватних шкіл із цінностями, які б сповідувалися конкретним закладом, який би мотивув інших ставати кращими. Стандартне середовище не спонукає до підвищення якості освіти, а тут, думаю, є хороші паростки. Зрештою, є багато перевірених речей, які підприємці уже робили й планували масштабувати на інші області. Але у поточних обставинах це працюватиме у нас.

Освітня сфера дещо консервативна. Сьогодні треба рухатися надзвичайно швидко. МОН інколи приймає дуже радикальні рішення. Чи завжди ви погоджуєтеся з ними? І як ці рішення  регламентуєте у наш освітній процес?

Звісно, що ми, як ті, хто імплементує освітню політику в регіоні, виконуємо рішення центральної виконавчої влади, але я належу до тієї категорії людей, які хочуть впливати на прийняття таких рішень. І не тільки тому, що у нас багато ідей, а тому, що  маємо успішні кейси, які б хотілося масштабувати на рівні України. Про навчально-практичні центри уже багато знають. У їх затребуваності не треба нікого переконувати.

Тепер багато говорять про ЗНО. Як на мене, це єдина успішна реформа у сфері освіти, яку не соромно мультиплікувати в інші країни. Зараз немає чіткого розуміння, що треба зробити випускнику закладу загальної середньої освіти, щоб вступити до закладу вищої освіти. Ця прірва щодень стає більшою й більшою. Раніше були визначені умови прийому до закладів освіти і дитина знала, для того аби вступити, треба було успішно скласти ЗНО.

Зараз за наявності мультипредметного тесту залишається багато питань. Не завжди знаємо, в яких насправді умовах перебувають діти з регіонів, де зараз тривають жорстокі бої. Якщо діти евакуйовані, це одна історія, а якщо вони не евакуйовані. Діти з територій, де більш-менш мирно, мали можливість підготуватися, скласти текст і згодом вступити. Але як щодо тих, хто перебував чи досі перебуває у складних умовах. Ми не знаємо, як себе поводити, у тій ситуації, коли люди місяць переховувалися у підвалі свого будинку, після того потрапили на мирну територію. Чи вони переймаються вступом до закладу вищої освіти?! Очевидно вони більше думають, як себе знайти, знайти житло, як взагалі далі жити. Тому тут дуже тонка грань. Цю вступну кампанію треба багато комунікувати, щоб діти були обізнані. Бо зараз ми знаємо про мультипредметний тест, але не знаємо достеменно умов вступу до закладів вищої освіти.

Останні розуміють, що такого набору, який був раніше, не буде. Це означає, що не буде надходжень. Отже реформа вищої освіти, про яку говорили, неминуча. Бо скорочення бюджету на 2 млрд – не останнє. Тому неминучою стане оптимізація закладів вищої освіти. А вони, на жаль, цього визнати не можуть. У них одне бажання, аби дитина прийшла до них. Але це не вища освіта, це здобування диплому. Хотілося б, щоб в цей диплом були вкладені й «soft skills» і «hard skills», щоб ми розуміли, що діти вміють робити щось прикладне. Результатом вищої освіти має бути розуміння, де я буду працювати.

Мене зараз дуже непокоїть те, що понад 21 тисяча учнів нашої області поїхали за кордон. Виїхали також близько тисячі педагогів. І асимілюватися у західному світі українцеві із хорошим рівнем знань дуже легко. І чи повернуться усі 21 тисяча, чи повернеться тисяча педагогів – це теж питання. Це означає, що ми повинні дуже швидко створювати можливості для наших учителів, щоб вони повернулися, для наших дітей, щоб вони мали можливість жити і нормально навчатися.

Досвід перебування та навчання за кордоном, ймовірно, вплине на освітні процеси тут?

Я думаю, що діти приїдуть з іншим розумінням системи освіти тих країн, у яких вони були. Я думаю, що і педагоги приїдуть з іншим  баченням того, як організовувати освітній процес, і це теж треба зараховувати як плюс. Бо у ситуації, яка склалася, ми отримаємо нове розуміння ролі освітніх процесів.

Зараз мене запитують, для чого ми вчимося п’ять днів, коли у Франції за 4 дні якість освіти вища, бо у середу в них вихідний. І ми маємо теж розуміти, що наша надмірна завантаженість дітей, точно не дає якості. І це теж передумова для того, щоб ми розвантажили дітей, спрямували на конкретні напрями, аби могли їх діагностувати і давати можливість обирати предмети, а не насильно їх нав’язувати.

Маємо розуміти, що в період воєнної агресії,  варто переглянути парадигму освіти, аби розуміти, чи потрібно нам вивчати тих класиків російської літератури, які, на жаль, зробили такі передумови для воєнної агресії росії. І це не про політику, а про цінності, які маємо формувати.

Тобто, тепер зміниться бачення підготовки педагогів? Можливо, творчі конкурси на певні напрями набудуть нового змісту?

Не може бути єдиної моделі вступу. Де була вимога творчого конкурсу, він мав би бути. Не можна вступити до закладу освіти музичного, не вміючи грати на якомусь з інструментів. Це однозначно. Якщо ти не вмієш малювати, не можеш вступити до закладу, де потрібні естетичне бачення та смак. Але, якщо ми пропонуємо певний конкурс, важливо його належним чином організувати. Щоб дитина складала його в тих обставинах, коли вона може розкрити свої творчі можливості.

Яка вступна кампанія буде в професійній освіті?

Зараз намагаюся переконувати людей, що у поствоєнний період треба збільшувати замовлення на підготовку кваліфікованих робітників. Країну треба відбудовувати. Даруйте, яким би не було наше ставлення до еліти нашої країни, ми маємо розуміти, що першочергово треба створити умови належно жити – відбудувати будівлі. Тут треба всі без винятку, весь спектр кваліфікованих робітників. Маємо розуміти, що кваліфіковані робітники, які готуватимуться 3 та більше років не на часі. Ми повинні працювати за короткотерміновими програмами. А для того ми повинні робити вступний контроль, щоб розуміти, що до нас звертатимуться люди, які вже мають певні вміння та навички, щоб ми могли створити короткотермінові програми і через підвищення кваліфікації, навчання продукувати робітників. Країні неминуче треба робочі руки. Це має бути наша парадигма. Я думаю, що ті діти, які закінчують заклад загальної середньої освіти і здобувають повну середню освіту,  повинні бути свідомі, чи варто в цей період часу здобувати вищу освіту. Очевидно, можна отримати ремесло, професію, бути корисним своїй державі, а з часом просто за обраним напрямком удосконалити себе, отримати вищу освіту, якщо така потреба є. Думаю, ми тут маємо говорити про робітничий патріотизм. Маємо розуміти, що відбудовувати нашу країну не приїде хтось чужий, це належить зробити нам.

Воєнний період – це прийняття рішень. Яке із рішень давалося найважче?

Найважче давалося рішення, чи доречно відновлювати освітній процес. Звісно, я – смілива людина. Але у цьому випадку не було впевненості у тому, чи це рішення правильне,  чи своєчасне, чи безпечні умови, як це сприймуть, де та в якому стані діти й педагоги. Треба був комплексний аналіз, де наші вчителі, де наші діти, чи зможемо ми це зробити, чи є інтернет, чи взагалі є зв’язок. А зараз є інший виклик, який стосується дошкільної освіти. Коли країна, зокрема, область, яка є тиловою, починає відновлювати свою економіку,  у батьків виникає потреба віддавати дітей до закладу дошкільної освіти. Робити це масово, не правильно. Тому ми створили можливість для діяльності закладів за певних умов. Зокрема, щоб у закладі освіти було сховище, дотримано санітарно-епідеміологічні вимоги та температурний режим. Це має бути чергова група із можливістю короткотермінового перебування, аби за повітряної тривоги, вихователі могли швидко одягнути дітей та вивести їх до сховища. Запитів було багато. Але важливо також, аби батьки розуміли, що насамперед саме вони відповідальні за безпеку власних дітей.

В умовах, які склалися, ми стали, певно, не лише департаментом освіти, а й департаментом соціального захисту. Попри те, що ми опікуємося процесами освітніми, ми ще й опікуємося питаннями соціальними, де кожен із нас і волонтерить і вчиться і допомагає. Раніше наша соціальна складова була у місцях, де перебувають діти, у гуртожитках закладів освіти.

Ми точно не були готові здійснювати організацію харчування для Збройних сил, тероборони, не були готові до логістики різного роду, до партнерства із релокованим бізнесом.

Тепер багато процесів змінилися, прийняття рішень прискорилося, щоб, наприклад, внутрішньо переселені люди могли отримати соціальні виплати, могли претендувати на роботу, щоб заклад, в якому вони перебувають, міг відшкодувати енергоносії, різні видатки, які не були передбачені у бюджеті.

Відбувається така синергія, про яку у мирний час не задумувалися. А тепер усі зусилля, усіх без винятку людей виключно заточені на перемогу України. Вона точно буде, бо нас зачепили за ті струни, які вже були давно натягнуті.

Якщо б це не зробило наше покоління, ми б змушені були перекласти це на інше. Мені хочеться, щоб ми раз і назавжди дали опір країні-агресору, щоб вона зрозуміла, що ми самодостатня, суверенна держава, яка має право на прийняття наших власних рішень, які на користь кожному українцеві.

Зараз чуєш від кожної людини: «Та ми ж жили у хороших умовах». Хоча раніше нарікали на різні речі. Але це й характеризує українців: ми прагнемо, щоб усі процеси стали кращими, щоб життя стало іншим, щоб люди, які приїздитимуть до нас, вчилися у нас тому, що ми вміємо. Майбутньому України однозначно бути. Ми продемонстрували, що ми живемо в абсолютно іншій країні, ніж розраховував ворог.

Хто для Вас герой?

Збройні сили України. І має так бути в кожного українця й українки, бо ЗСУ – це абсолютно інша категорія людей. У цей період народилися нові воєнні командири, як вміють зважено та мобільно приймати рішення. А ще я побачив іншого Президента. Я думаю, що саме так має себе проявити лідер нації, якщо він справді лідер. А ми як нація сформувалися і цей опір, який чинимо точно уже не «другій чи якій там армії світу» тому підтвердження, але я думаю, що вона тепер після нас.

Що побажаєте усім освітянам, читачам напередодні Великодня?

Усім без винятку зичу не чекати миру, наближувати його щодня на своєму місці, тим, що вміємо найкраще. І не слухати нікого, бо немає єдиного рецепту, як перемогти ворога.

(На телеграм - каналі "Департамент освіти і науки Рівненської облдержадміністрації" https://t.me/donrivne можна знайти актуальну інформацію. Переходь на актуальні новини. Формуй новий освітній простір - змінюй філософію освіти Рівненщини!)


Поширити: Поширити у Фейсбук
  Поширити у Telegram